Про нас

Наші проекти


Фотогалерея

Ми у соцмережах

wikipedia    facebook

Moy mir    Vkontakte


Земляцтва


Партнери

Новини
23.12.2016 : Киев
Жінка, яка поставила навколішки всю чоловічу літературну еліту
Понад усе люблю цей дивовижний поворот зимового Сонця 22-го грудня на всі 180 градусів до пришлості нового літепла. Мені здається, що я цей скрип на вісі Землі начебто відчуваю аж би фізично. Ще зачекати кілька діб і почнеться відлік зі скороченям ночі на секунди і відповідне подовження дня, за тим все перейде у хвилини, далі - у серйозніші світлові виміри. І все, відтак, довкруги поволеньки буде просипатися, оживати, тільки встигай запримічати ті метаморфози. Аж поки з-під снігу на осонні проб’ється перша зелень.

За нею, (Боже, Боже!) ще скільки має статися неповторних чудових, радісних див, аж поки не закиплять у біло-рожевому шумовинні сади і окремі дерева. Як її не любити – яснооку, довгокосу весну, ще вже десь не за горами!

А ще віддавна пам’ятаю, що 22-го грудня це день уродин винятково загадкової жінки – Марії Вілінської. Себто, кого ми знаємо під чоловічим псевдонімом Марко Вовчок. Росіянки, без якої по-справжньому не відбулося б становлення, утвердження української літератури, як явища краснописьменства. Її історія життя, як справжній докір кожному рашомовному, котрий мешкаючи в Україні десятиліттями не може опанувати кращої європейської мови, якою насправді є українська. Бо Марія Олександрівна за сім місяців до найдрібніших відтінків оволоділа її синтаксично-морфологічними та іншими тонкощами. І поклала на лопатки всіх тодішніх кумирів національного нашого краснописьменства. Пантелеймон Куліш, редактор журналу «Основа» у Санкт-Петербурзі, який тоді і себе вважав пером номер один України, прочитавши її перші твори, поставив Марію Вілінську, провінціальну баришню з Немирова замало не на рівень геніальності Тараса Шевченка. При цьому талановито розгадав силу творчості нового митця. «Автор, - написав Куліш, - трудився як етнограф, але в етнографії виявився поетом».

Марія Вілінська справді вийшла заміж за відомого етнографа Опанаса Марковича. Біднуватого шляхтича, котрий завіз її до провінційного Немирова на Поділлі, заходився викладати географію у місцевому коледжі, а вона взялася продовжувати справу його захоплення – записувати оповіді, пісні, бувальщини безпосередньо з уст народу. Окремі оповідки самі собою в її трансформації лягали на папір, перетворювалися в новели і короткі повісті. Відтак, молода дружина сприйняла українство через народну творчість, культурно-побутові особливості народу, через пісні, фольклор, обрядово-культову роль деталей життя людей, які населяли цей край. Тому кожен текст молодої авторки, які передав Кулішу на оглядини його приятель Опанас Маркович, видавався справжнім дивом і для маститого письменника. Марію Вілінську столичний видавець Панько Куліш, перечитавши її твори, назвав «Божою бджолою, котра випила найкращу росу з квіток нашої мови». Оскільки, як йому видалося, до неї так ніхто вміло не розкривав душу народу, його мову, культуру.

А варто було Кулішу, гукнувши якось до себе в Петербург у гості друга Опанаса Марковича і його дружину, котра винятково зачудувала редактора своєю неперевершеною творчістю, заглянути до великих сірих очей Марії, як він відчув себе у їх чарівному полоні. Вілінська володіла неперевершеним даром брати чоловіків у сердечні заручники. Та так, що вони вже вирватись не могли ніколи. Цією магією вона оволоділа ще з юних часів навчання у Харківському пансіонаті шляхетних дівчат, де, за деякими даними, пройшла особливий гарт. Тепер ця обдарованість перетворилася в уміння покорити будь-кого з великих і знаних.

Через Вілінську Панько Куліш розлучається з дружиною і втікає за кордон, в надії поєднати там життя з неперевершеною Марією, автором «Народних оповідань». Але всі потуги підтоптаного ловеласа виявилися даремними, в її полоні вже виявився Іван Тургенєв. Автор «Записок мисливця», написаних на основі народного побуту, в яких автор, дипломований філософ, проявив себе універсальним мислителем, аналітиком і ліриком, знайшов багато цікавого для себе в етнографічних картинах життя героїв Марії Вілінської. Уже відомий письменник взявся за переклад оповідань письменниці на російську. Тургенєв заговорив з Марією українською, і цим підкорив її.

Вілінська – була справді роковою жінкою. Нею захоплювався Тарас Григорович Шевченко. До її ніг припадав Лєв Толстой, Микола Некрасов з завмиранням серця шепотів її ім’я, рифмував його в таємних поезіях. Лейб-медик Сергій Боткін умирав від одного погляду Марії. В неї закохувався знаменитий композитор Олександр Бородін. Її боготворив Дмитро Менделєєв, її неповторний образ спати не давав поету і публіцисту, революціонеру Миколі Добролюбову; знаменитий історик Микола Іванович Костомаров писав їй захоплюючі листи не лише, як етнограф, а як глибоко закохана людина; філософ-утопіст, письменник і публіцист Микола Чернишевський невимовно страждав від того, що пані Вілінська обминала його увагою. Одначе Марія з революціонерів вибрала, либонь, Олександра Герцена, з яким були бурхливі зустрічі у Бельгії.

Кажуть, що за любов із Вілінською, яка була йому далекою родичкою, і значно старшою за нього, життям заплатив ще один російський критик, публіцист, шістдесятник Дмитро Писарев, якому пророкували блискуче майбутнє. Він потонув на Ризькому узбережжі, де вони утрьох, із сином Вілінської відпочивали.

Були ще незрозумілі жертви, самогубства серед тих, хто занадто наближався до знатної пані.

Цілий калейдоскоп блискучих імен зарубіжних знаменитостей крутилося також в ореолі слави відомої української письменниці. З ними пані Марію познайомив все той же Іван Тургенєв, до яких і гнівно ревнував. Вона закрутила голову чоловічій половині літературної Європи. Зустрічей з Вілінською шукали Густав Флобер, Проспер Моріме, видавець і письменник П`єр-Жюль Етцел. Жюль Верн подарував пані Марії право на ексклюзивний переклад російською п’ятнадцяти своїх кращих творів.

Пані Вілінська відкрила нову сторінку літературного життя Франції. Вона написала перші оповідання для… маленьких французів і заснувала, видала перший у тих краях журнал для маленьких громадян республіки. В ньому було опубліковано її повість «Маруся». Цей твір удостоївся нагороди французької академії, Міністерство народної освіти Франції прийняло цей твір для шкільних бібліотек. Одне слово, в чудовий світ книг і художніх героїв повела французів якраз саме українка, і це вельми похвально. Лиш би не забували цього вони, горді європейці…

І тут я підходжу до головного в моїй оповіді. Чому ж усе-таки Марія Вілінська припорошена на віки чоловічим псевдонімом Марко Вовчок?
Звичайно, що я давно вже начебто й прийняв, як усі ми, версію Пантелеймона Куліша, яка вміщається в ось цьому його давньому реченні:«Марка Вовчка вигадав я по созвучному слову Марковичка, та й не помилився, приложивши такий псевдонім: сей бо вовчок, той, що росте диким пагінцем на плодючому дереві, висисав так само живі соки з людей, що держали його на світі».

Є у мене у Вінниці два друга-приятеля. Обидва письменники – Іван Волошенюк та Микола Рябий. Немирів, де понад два роки мешкала в ньому Марко Вовчок, для обох близька, рідна сторона. Волошенюк родом з одного із тамтешніх сіл – Ометинець, для Рябого за рідну гавань – село Йосипенки, тут батьківщина його дружини, недалекий від Вінниці город, який усіх споконвіку годує. Іван Степанович написав навіть повість про Марію Вілінську. Називається вона так – «Панас, муза і Парнас». Ви ж не забули, що ім’я першого чоловіка Марії Вілінської – Панас? А Микола Рябий усе життя збирає матеріали, щоб створити щось унікальне про знамениту Марію.

Так ось, він стверджує, що Пантелеймон Куліш банально вигадав походження цього псевдоніму. Буцімто поруч з його тепер уже рідними Йосипенками є село Вовчок. І там, за переказами, часто бувала Марія Вілінська, збираючи етнографічні записи з народних уст. Цікавилася життям унікального монастиря-шпиталю, який бозна коли був складений тут з віковічних тесаних дерев. Назва села пішла від того, що цими землями володів козацький старшина Марко Вовчок. Герой часів Богдана Хмельницького. Нагороджений вгіддями за відвагу самим гетьманом України.. На пам'ять про це в цих краях співалася така серйозна пісня:

…а це ж той козачок Марко Вовчок,
та й жене поперед себе ляхів полчок..

Ці слова, за переконаннями Миколи Олександровича були свого часу занесені до етнографічних записок Марковичів – Опанаса й Марії. Вони справді співзвучні з прізвищем Марковичів. Письменниця взагалі полюбляла свої окремі твори підписувати вигаданими іменами. До прикладу, під усіма п'ятнадцятьма перекладами творів Жюля Верна вона поставила коротке слово «Лобач». Що воно означало так ніхто й не розгадав. Тому, переконаний письменник Микола Рябий, псевдонім Марко Вовчок походить з козацьких глибин цього Надбужанського краю.

Олександр Горобець,
Заслужений журналіст України, член Національної спілки письменників України

 Звертань: 159
Фото дня
Вінниччина
"Чечельницька весна"
Вінничани у Києві
Відродження музею М. Леонтовича, Галина Тарасюк на районній художній виставці разом з працівниками культури Теплицького району
Згадай батьківщину
Віртуальний проект Товариства «Вінничани у Києві» створений для інтеграції київських вінничан, полегшення спілкування між ними, встановлення контакту та нових корисних знайомств. Своїм завданням ми також вважаємо і збереження історії Вінниччини, популяризацію її культурних та духовних надбань, вшанування історичних місць та важливих подій, всісвітньо відомих постатей - вихідців з Вінниччини. Пропонуємо Вам ознайомитись з цікавими матеріалами та історіями, які розміщені за посиланням нижче.
Інтерв’ю
Опитування
Який сувенір ви привозите з Вінничини?
Вінницькі цукерки
Горілку ~Nemiroff~
Вінницькій хрін
~Мед Поділля~
Продукти ~АВІС~
Підписка
Я хочу отримувати останнi новини та цiкаву iнформацiю за цiєю адресою:
Погода
Яндекс.Погода
Яндекс.Погода
»   Новини     »   Персоналiї     »   Контакти     »   Наші фото     »   Запрошення до товариства