Про нас

Наші проекти


Фотогалерея

Ми у соцмережах

wikipedia    facebook

Moy mir    Vkontakte


Земляцтва


Партнери

Новини
19.07.2017 : Киев
Кумир українців дід Чикаленко
В останній день минулого, 2016-го року, вимережив я статтю-роздум про те, хто, на мій погляд мав би зайняти головний постамент пам’ятника в центрі Києва – навпроти Бессарабки, де десятиліттями в червоному граніті цвів московітський варвар і головний убивця наших співплемінників Владімір Ленін. Однією з моїх приватних кандидатур на цей святошний приміст був славний українець, подвижник багатьох демократичних процесів в Україні у кінці дев’ятнадцятого і на початку двадцятого століть, великий меценат і друг Михайла Коцюбинського, багатьох інших письменників-демократів, журналістів, Симона Петлюри, Сергія Єфремова, зокрема, - Євген Харламович Чикаленко (1861 – 1929 рр).

Вельми прикро, пані й панове, навіть дуже образливо, зізнаюся, що люд нинішньої України в своїй масі фактично не знає імені цієї людини, її колосального внеску в підготовку революційної ситуації, боротьбу за створення Української Народної Республіки. Що Євген Харламович найбільше з усіх тодішніх благодійників вклав власних коштів, енергії душі, поривів благородства у справу розповсюдження ідей незалежності і суверенітету України, фінансуючи та видаючи фактично першу україномовну газету «Громадська думка», а потім і «Рада», тижневик «Селянин», підтримував матеріально ряд письменників-демократів, надзвичайно багато зробив для формування на наших теренах української мови. На його гроші видано «Русско-український словарь» Уманця-Комарова, він допомагав журналу «Киевская Старина», даючи нагороду (1000 крб) за найкраще написану історію України та сплачуючи гонорари за українські твори письменства, друковані в цьому виданні; організував при Наукове товариство імені Тараса Шевченка у Львові фонд ім. Мордовця для допомоги українським письменникам, фінансував тижневик «Селянин» у Львові, став головним фундатором «Академічного Дому» у Львові (25 000 крб), заохочуючи наддніпрянську молодь їхати на студії до цього славного міста.

Це людина, яка фактично віддала всі свої матеріальні статки на розвиток нашої нації, закінчивши власне своє життя в голоді і холоді. В середині двадцятих років минулого століття, приміром, україномовна газета «Свобода», яка щоденно видавалася в США, із номера в номер закликала своїх читачів здавати по можливості кошти на підтримку пана Євгена Чикаленка та його дружини, котрі скиталися, злидарювали без засобів для існування в Австрії, за тим у Чехословаччині, де вельми убого й бідово скінчили свій земний шлях. І українці діаспори (за це їм велика честь!) по 50, 75 центів, по долару США, власне, хто скільки мав, скидалися на прожиток учорашньому благодійнику побудови українського світу в Україні.

Нинішні українці, на жаль, невиправдано швидко забули цього незрівнянного милостивця, філантропа. Це ще й, напевне, тому, що був він загалом скромною, не галасливою людиною. Знаючи при чиюсь там скруту, надавав фінансову допомогу багато разів вибачаючись при цьому, що потурбував... Коли, до прикладу, під загрозою зриву випуску, банкрутства, опинилося його і друзів спільне дітище – україномовна газета, він не вагаючись продавав свою маєтність, землі, аби врятувати спільну справу. Так, якось із молотка пішло 250 десятин власності у Молдові. Зате запустили видання газети «Рада».

Євген Харламович був навдивовижу удатним господарником: його маєтки тієї пори були територіями найбільшого благоденства й достатку. Бо хазяйнували там по-новому - по-науковому, з технікою світових зразків, поля засівали кращими сортами культур, виписаними Чикаленком з-поза морів-океанів. У поміщика-новатора була одна чудна особливість: елементи свого досвіду він прагнув і умів завжди вправно викласти на папері. А щоб багатшою була Україна, про свої методи хазяювання він видавав брошури. Так з-під пера Євгена Чикаленка ще 1897 року виходить п’ять книжок, озаглавлених «Розмови про сільське господарство».

Нині можна сказати, що Євген Харламович по тій порі створив справжню енциклопедію хазяювання на землі. І видав її півмільйонним накладом! Фактично роздав її кожному господарнику. Що вельми важливо – видана вона була, хоч і з неймовірними потугами, але саме українською мовою. З брошур Чикаленка Україна вчилася грамоти. Особливо ж босонога малеча. Його подарунки для багатьох сімей фактично були першою книгою в убогій хаті. На рівні з "Кобзарем" Тараса Шевченка...

Дивно, але в Києві й досі не має жодного навіть провулку імені Євгена Чикаленка…

Добропристойний і цікавий чоловік, науковець і колишній народний депутат України Юрій Гнаткевич сформував громадську організацію, метою якої, як я розумію, є поширення в масах імені Чикаленка, популяризації його заслуг перед Україною і українцями у середовищі народу та киян насамперед. Очолювані ним активісти поставили собі за мету добитися того, щоб на мапі столиці ім’я Євгена Чикаленка позначало назву станції метро та однієї з вулиць центру столиці. І я б цього теж неймовірно хотів. Одначе підтримки на подібне соратники Ю. Гнаткевича не отримали ні в столичних чиновників, ні в середовищі депутатів Київради. Їм сказали: переконуйте, мовляв, містян, аби вони були з вами за одне, адже ви хочете ім’я Чикаленка присвоїти станції метро, а також вулиці, котрі нині носить ймення Льва Толстого.

Клопітлива, виснажлива робота групи Юрія Гнаткевича поки що показує один і той же, але невтішний результат: люди справді не знають, хто такий Євген Чикаленко, що він зробив для України, і для кожного з них особисто. Те за що взялися ентузіасти вельми непроста справа. І насамперед тому, що нинішній народ нині майже нічого не читає, свідомо стає аполітичним. Він зумисно цурається сучасного радіо й телебачення: ЗМІ явно перегодували люд різними «фейками», «дезою». Годі й розібратися, хто герой справжній, а хто липовий. До того ж диктори здебільшого бубонять мовою агресора. А тут, бачите, на амвоні, який потрібно посунути, всівся сам граф Лев Толстой, відомий кожному з малолітства, з шкільних підручників. Його «Анну Кареніну» ще й по нині оновлено екранізують і влаштовують прем’єрні покази з артистами, котрі від природи є українофобами. До того ж мій давній приятель професор Валерій Бебик стверджує, що у Лєви Толстого начебто було єврейсько-українське коріння. Себто, він якимось там краєчком начебто й наш, український…

І саме через такі пікантні проблеми Великий Українець Євген Чикаленко уже чверть віку не може повернутися до пантеону визначних борців за незалежну нашу державу. Щоб заслужено зайняти своє гідне місце в пам’яті українського народу, для якого він старався і зробив так багато. Попри те, що майже вподовж всього останнього століття московщина, радянщина усе робили для того, аби витерти, витравити з історії нашого щирого люду імена таких подвижників, як достойний меценат і філантроп. В цьому я ще раз переконався безпосередньо взявши до рук первісний варіант «Спогадів...» публіциста Євгена Чикаленка.

На межі двадцятого століття до Кононівки (нині це село Драбівського району Черкащини) завітав відомий громадський діяч, згодом знаменитий меценат і український письменник Євген Харламович Чикаленко. Він давно хотів перебратися зі степових країв, де народився і тривалий час мешкав (с. Перешори, тодішньої Херсонської губернії, нині це Подільський, до 2016 року - Котовський район Одеської області) на Полтавщину, де на той час географічно розміщалася Кононівка. Виявилося, що саме тут продавалося 1100 десятин землі, з маєтком у центрі, а головне, як писав Євген Харламович у своїх «Спогадах...», що поруч був чудовий парк, про котрий щонайбільше він просто таки марив. Щоб мати змогу якось уранці пробігтися його тінистими алеями, заповненими настояним запахами дубів, кленів і пахкої хвої, у густому затінку дерев знайти прохолоду спекотної днини, помріяти на захід сонця під вербами над чистим ставку, де весело лопотять крилами лебеді і дикі гуси…

Спершу подібне багатство належало відомому на Полтавщині потомку українського козацького старшини, товстосумові Лукашевичу. Після його смерті всім цим володіла його дочка, котра вийшла заміж за франта з Петербургу пана Черепова. Він виявився нещасним картярем і безпросипним пияком, доволі швидко фактично прогуляв частину приданого з 4 000 десятин землі дружини. Рятуючись від повного банкрутства, пані Лукашевич розвелася з Череповим, тим самим уберігши 1100 десяти від неминучої втрати. Невдовзі вона вийшла заміж там же, у столиці імперії, за генерала Келлера, заїзного німця. Саме п. Келлер, котрий виявився близьким приятелем тодішнього міністра внутрішніх справ Росії Сєпягіна, оформив купчу Євгену Чикаленку на маєток і на частину збереженої від розорення землі й маєтності.

У метикуватого діда Чикаленка був природній міцний козацький дух, хазяйська поміщицька вдача й неперевершений хліборобський талант. Вививвся він людиною толковою, щедрою й всебічно обдарованою. Не дарма ж київські вожді пропонували йому гетьманську булаву після повалення влади Павла Скоропадського. А був би чудовим поводирем українства... Сам повернув свою долю інакше...


Описуючи Кононівку у своїй книзі «Спогади…», Є. Чикаленко повідомляє, що розташована вони за 20 верст від м. Яготина (тепер Київська область), де знаходився маєток князя Репніна, «у якого в сорокових роках минулого століття проживав Тарас Шевченко, малюючи портрет вельможі, і з дочкою якого, як відомо з біографії Кобзаря, він заприятелювався…» Узяті мною в лапки слова належать Євгену Харламовичу Чикаленку. Мешкаючи в Яготині, Шевченко часто бував у сусідніх панів Закревських у селі Березова Рудка, у Волховських - у Мосенці. Чикаленко стверджує, що в маєтку останніх йому особисто показували кактус, на якому Кобзар своєю рукою видряпав власні ініціали.

Євген Харламович розповідає у «Спогадах…» вельми курйозний випадок, про який йому повідали місцеві жителі, де, власне, він поселився. Колишній магнат Лукашевич, котрий також насмілився показати відомому поету свої володіння, якось умовив Тараса Григоровича відвідати його Кононівку. «Коли вони ввійшли в передпокій маєтку, - пише автор «Спогадів…», - то слуга, який повинен був їх зустріти, спав, сидячи на ослоні. Пан Лукашевич так розлютувався на слугу, що розбудив його ляпасами по обличчю. Побачивши це, Шевченко повернувся і вийшов з передпокою і попрямував до воріт. Лукашевич вибіг за ним, прохаючи Шевченка повернутись. Але Тарас махнувши рукою, попрямував пішки до Яготина…»

Двадцять верств, підкреслю, пішки. На стільки болючою, глибочезною була образа поета за розпусний учинок панича щодо свого тодішнього раба. Таким безправним, покірним перед своїм феодалом ще донедавна був і сам Кобзар…

Сей факт відомий з біографії Шевченка, Тарас Григорович розповідав про нього, хоча ніколи й ніде не вказувалося, де саме сталася ця посмучена подія, - писав автор «Спогадів…», підкреслюючи реальність цієї разючої предибенції. Насправді, як стверджує Євген Чикаленко, трапилося подібне саме у Кононівці на тодішній Полтавщині, за сучасною логістикою - у теперішньому Драбівському районі Черкаської області.

Моє первісне знайомство з Чикаленком-письменником, борцем за незалежність України, проповідником української мови почалося доволі давно, ще восени 1969-го року. Тоді мене 19-літнього хлопчака, який подавав певні надії в літературних вправах з районної газети забрали до вінницької молодіжної газети «Комсомольське плем’я» (КП). А це було вельми відоме в Україні видання. Невдовзі перед тим воно форматом А-2 виходило на весь Подільський економічний регіон – Вінницьку, Хмельницьку і Тернопільську області та Буковину, де мешкало більше семи мільйонів громадян. У КП утворився і зберігся міцний журналістський кістяк, серед якого першу скрипку вели молоді письменники Григорій Усач, Леонід Пастушенко, Микола Рябий, Анатолій Заблоцький, Михайло Каменюк. Часто друкувалися тут уже відомі поети Ніна Гнатюк, Анатолій Бортняк, Анатолій Гарматюк.

Мене зарахували до відділу робітничо-селянської молоді. Іншими словами, спровадили до «хліва». Так по-простецьки величалася найбільша редакційна кімната за туалетом, фотолабораторіями, куди всі приходили просто посидіти на дивані, поплескати язиками, можливо, навіть із тумбочки іноді розжитися на хліб з салом, бо ж ми тут займалися в основному аграрними справами на газетній полосі. Відділом завідував Микола Рябий, котрий уже видав свою першу збірку прози, озаглавлену вельми претензійно «Тост за невпольованого оленя», але він то був у відпустці, то їздив десь надовго в творче відрядження до Карпат. Два з лишком місяці, які я трудився у «хліві» до того, як мене забрили в матроси, справами заправляв такий чоловічок, літ під сорок, - Саша Гетьман. Це був маленький, худорлявий молодик з зозулястим обличчям. Мені, коли я іноді побачу кінофільм «Зайчик», то його головний герой, якого грає невеликий Леонід Биков один в один нагадує Сашка Гетьмана з вінницького «хліва».

Мій начальник по службі був досвідченим газетним вовком: усе сприймав на льоту, писав швидко і нестандартно. Мої матеріали правив блискавично і безпощадно. Зрозуміло, що креслив найбільше ті абзаци, над якими я трудився найбільше, і виписував старанніше, котрі самому мені навіть подобалися. У мене це викликало внутрішню образу і навіть лють, але будь-що озвучити я, звичайно ж, боявся. Одначе обсипаний густим ластовинням «зайчик» завжди вмів замість викресленого дописати одне-два таких смачних, густих речення, якими я потім неймовірно гордився, позаяк на полосі вони ставали моїми. Вони подеколи й тримали своєю суттю всю оновлену публікацію: чуття до слова в Гетьмана було особливе.

За тиждень-два, придивившись до мене, він якось став розпитувати, що я читаю, яка література мені подобається.

-А серйозні книги почитати хочеш? – справився під кінець розмови.

Я, звичайно ж, учорашній сільський школяр і здогадатись не міг, що це таке, але хіба можна було відмовитись від книг. Та тих іще, котрі, як здогадувався, були забороненими. Саме тієї пори редакцію КП трясло аж перевертало через партійні і комсомольські збори з засудження книги Івана Чендея «Березневий сніг». Того Чендея, котрий поспіль з Сергієм Параджановим нещодавно сотворив сценарій знакового кінофільму «Тіні забутих предків». Так Гетьман мені якось приніс роман «Марія» Уласа Самчука. Це була відверта, приголомшлива розповідь про голодомор українців на початку тридцятих років, котра буквально потрясла мене. Я прочитав її вночі на редакційному дивані КП у «хліві», не маючи де ночувати в Вінниці. Саме про це мені багато разів пошепки уночі розповідала мати, її незраяа сестра тітка Сандра. Про людоїдство в нашому рідному Джурині і довколишніх селах...


Тут же я познайомився з поезією Євгена Маланюка, відкрив для себе неповторну красу і силу слова Наталі Лівицької-Холодної, найвродливішої жінки української діаспори (прожила 103 роки - до 2005-го!). Це були зшитки машинописних аркушів, які зігрівали мені душу відвертістю сутності, без реляцій про партію й Леніна і соцреалізм. Окремі вірші я виписав і вони й по нині у мене зберігаються. І ними я горджуся. Особливо ж поетичними відвертостями Наталі Андріївни. Бо так, як управлялася з поетичним словом мила й чарівна пані, дочка міністра УНР Андрія Лівицького, не віршував ніхто. Ось, до прикладу, її поезія "Червоний колі р - колір зради":


Поцілую —

і до скону будеш прагнуть уст моїх,

і затруїть кров червону,

кров юначу п’яний гріх.


Таке точно сталося з геніальним Євгеном Маланюком, який до нестями кохав Наталю, і присвятив її ряд промовистих поезій.

А одного дня Сашко зранку забіг з портфеликом. Одразу за ним до «хліва» вскочила Галинка Стебновська, ніжна красива дівчина, кореспондент відділу культури, яка часто навідувалася до Гетьмана, ходила з ним разом обідати. «Зайчик» з усіх сил намагався її причарувати і тому обдаровував її різними принадами.

-Ну що? – запитала багатозначно.

-Звичайно ж, приніс, як я міг про тебе забути!? – відповідаючи, дістав з портфеля гарно обгорнуту, напевне ж, книгу, а окрім того видобув з теки і тендітну, яскраву троянду. Синьоока Галя вся зашарілася, але від вогнистого подарунку не відмовилася. Тільки вийшла дівчина, зозулястий Сашко передав мені, знаками показуючи, щоб сховав презент подалі до шухляди столу, перепліт, як з зрозумів, газетних вирізок. Уже увечері я розгорнув його і прочитав: «Євген Чикаленко «Спогади, щоденник та листуваннє.», том 1. (1861-1906)». Це були вирізки публікацій з якоїсь давньої, від часу зжовклої газети. Усього було понад шістдесят листків, на останньому унизу значилися слова: «Далі буде».

Незабаром мене на три роки забрили в матроси. По службі я женився. Жодної вакантної посади в КП на час мого повернення не виявилося, а в рідній Шаргородській районній газеті, куди мене запросили на роботу, вручили ключі від квартири, дали в розпорядження мотоцикл з коляскою: мовляв, літай, Горобець, пиши, скільки заманеться….

Незабаром я дізнався, що за час моєї трирічної відсутності в редакції «Комсомольського племені» відбувся страшний кадебістський трус. Начебто виявили підпільну організацію буржуазних націоналістів. У центрі її буцімто стояв заїжджий журналіст Олександр Гетьман, який проводив активну антирадянську пропаганду, розповсюджував підривну націоналістичну літературу. Мене ж ніхто начебто не чіпав. Щоправда, до одного дня.

Стояла пізня осінь 1973-го. Якось у мене на робочому столі обізвався телефон. Я підняв трубку і почув голос другого секретаря райкому партії Володимира Ульянова. Ми з ним не були друзями, але за всі часи роботи в пресі я один раз зустрічав на партійній роботі більш-менш порядну людину, то це був він. Володимир Миколайович завжди з симпатією ставився до моїх літературних проб на газетній ниві. Іноді їдучи в те чи інше село на збори, запрошував мене з собою. Одначе, він ніколи не телефонував мені особисто, все вирішував через редактора…

-Ти можеш підійти до мене буквально зараз, полишивши всі службові справи? – справився Ульянов.

-Звичайно. А що сталося, Вол…

-Нічого особливого, але ти тут дуже потрібен. Чекаю…

Від редакції до райкому, можливо, з кілометр, розмашисто крокуючи, гарячково думав: «Я ж не комуніст, не редакційний начальник… Якийсь там зав. відділом сільського господарства газети. Що зі мною можна вирішувати?»

У кабінеті Ульянова сидів моложавий чоловік з краваткою під стиль сорочки – голубуватий, голова коротко стрижена. Чорні очі – буравчики. На руках золотий годинник, золотий перстень…

-Ось до тебе чоловік приїхав, порозмовляйте тут у мене, а я маю справи в місті…

Гість поліз рукою до внутрішньої кишені піджака і на золотистому ланцюжку звідти витягнув густо червоне шкіряне посвідчення. Він назвав своє звання і прізвище, які, звичайно ж, я через хвилювання, яке відтак обняло мене, не запам’ятав, але поміж пальцями встиг прочитати «КГБ СССР».

Важко передати зміст тієї розмови, але це був і допит, і погрози, і спроба щось вивідати… Вся бесіда мала приблизно таку схему:

-У нас є дані, що ви виходили до антирадянського націоналістичного підпілля редакції газети «Комсомольське плем’я». – Почав він, виразно притискаючи на слові «ви».

-Ні, - кажу твердо, - такого не було. Це чиясь підла вигадка…

-Хто був вашим керівником?

-У мене був один начальник – редактор газети Володимир Петрович Конюк, затверджений на цій посаді на бюро Вінницького обкому партії та бюро ЦК ЛКСМУ, інших патронів під час роботи в обласній молодіжній газеті я не знав… Цього мені вистачало…

-А Олександр Гетьман?

-Гетьман, як і я був кореспондентом відділу робітничої і селянської молоді газети, ми просто з ним працювали поруч в одній робочій кімнаті. Зрозуміло, що спілкувалися з усіх виробничих проблем…

-А хто до нього приходив?

-Та практично всі журналісти газети, бо був він комунікабельною людиною. Багато знав, багато читав…

-А що він читав?

-А він ніколи не розлучався з книгою. Кожна була охайно загорнута, так що й назви не прочитаєш. Як є вільна хвилина в нього, він гортає сторінки, щось виписує. Як справжній журналіст, котрий хоче багато знати, оперувати різними даними, широко використовувати лексичні багатства української мови… Мабуть…

Мій візаві за приставним столом секретаря райкому аж побагровів, його чорні очі, мені здалося, перетворилися на палаючі вогники. Він щосили гупнув рукою по папці, яка лежала перед ним:

-Ти тут не дуже задирайся, не корч із себе розумника. Ще раз так виї***ся, розмажу пику… Ми все знаємо про твого Гетьмана, і про тебе також. Які він книжки тобі показував, які давав читати?

Оце так поворот! Як з гілля зірвався. Від цього вибуху гніву кадебіста можна було впасти зі стільця, але я втримався. Тільки ще більше згрупувався. Зрозумів: справу маю з повним ідіотом і садистом…

-Я не пригадую, я в «Комсомольському племені» працював чотири роки тому… Можливо, щось і показував, бо Гетьман завжди носився з книжками. От «Березневий сніг» Івана Чендея я в нього бачив, хоч і не читав його… Тоді всі носилися з цією книжкою… Спершу всюди рецензії на неї, похвала, а тоді враз постанови, заборона… Не можна ні читати, ні обговорювати, навіть згадувати…

-А книги Грушевського, Винниченка? Зерова, до прикладу брав у його?

-Ні, таких авторів не бачив?

-І Хвильового у нього не примітив? Він же ж боготворив його… Усім давав читати, а тобі ні…

-І Хвильового теж ні, не бачив, не чув. Можливо, він остерігався мене….

-А коли ти востаннє бачив Гетьмана? – забувши про попередній етикет, підкреслено ввічливе звертання на «ви», з чого починалася наша бесіда, запитав голомозий офіцер у цивільному.

Я на хвильку-другу я задумався, а тоді чітко відповів:

-Увечері 10 листопада 1969-го року. В редакції накрили стола з нагоди моєї мобілізації на військову службу… Були всі, хто міг, хто знав мене. Оскільки все відбувалося в кімнаті, де ми з Гетьманом працювали, то він начебто був за старшого на цій скромній вечері…

- І ви більше не бачились, не переписувались?

- Ні, ніколи…

- І ти ніколи не шукав спроби знайти Гетьмана, відновити вашу антирадянську діяльність?

- Та ні. Ні, ні, - поспішив я запевнити кадебіста, і тут явно втрапив в очевидну халепу. Він через стіл боляче стиснув мені руку, яку упіймав буквально на льоту, під час мого розмашистого, заперечливого жесту. Аж у очах мені потемніло. Я зойкнув від несподіванки. Хам із шкіряним посвідченням у кишені боляче крутонув руку, і по гадючому просичав:

– Падло не бреши. Зараз по стінці розмажу, весь райком не відколупає.

– При цьому він продовжував, немовби пес зубами утримувати своєю клешнею мою лівицю. Міцно і болісно.

– А ну, дивися мені в очі і відповідай. У вересні цього цього року ти був у Києві?

-Був.

-Чого?

-Їздив на установчу сесію на факультеті журналістики Київського національного університету імені Шевченка.

-Ти заходив до редакції журналу «Тваринництво України»?

Мабуть, моя рука здригнулося, я від несподіванки, здається, закліпав очима, серце закалатало так, що, здається, намагалося, вискочити з грудей. Я відчув, як все моє обличчя запашіло. «Он воно що!? – подумалося. - Мене точно здав огрядний, здоровенний чоловік із редакції журналу….»

Усе насправді було так. Восени 1973-го мені прийшов виклик на першу університетську сесію. Я довго думав над тим, до кого мені можна було б притулитися в столиці, бо заочників, зрозуміло ж, не забезпечують, а ні житлом, а ні іншими житейськими гараздами, і знайшов, що єдиною людиною, котру я непогано начебто знав був, звичайно ж, Олександр Гетьман, котрий, як розповідали знайомі, після потрясінь у Вінниці з буцімто розгромом антирадянщини в КП, виїхав до столиці і прилаштувався на роботу в журналі «Тваринництво України». Якось після лекцій, я по обіді, з жовтого корпусу університету попрямував на сусідню вулицю, тодішню - Леніна (нині Богдана Хмельницького), і у прилеглих дворах до автомагістралі заходився шукати редакцію цього профільного видання. Вхід до нього, виявилося, розташувався якраз навпроти бокового входу до Оперного театру, але через вулицю у дворі. Був по-серпневому гарячий сонячний день. Всі вікна і двері редакції журналу розчинені навстіж. Заглянув в одну кімнату – нікого, зайшов до іншої – порожньо. Тільки в третьому чи четвертому кутку голову від стола підняв неймовірно товстий, опецькуватий чолов’яга. «Ви когось розшукуєте?» – запитав. «Олександра Гетьмана», - весело відповів я. «Цікаво, - оживився товстун, - а хто ж ви йому будете?» Я ж, чесна душа, візьми та й розкажи цьому охломону все: що ми з Сашком разом працювали у Вінниці, в КП, що тепер я приїхав на сесію в університет, хочу побачити колишнього старшого побратима. Він навіщось поцікавився моїм прізвищем, у якій я групі першого курсу навчаюся і таке інше. А в кінці повідомив, що Гетьман у відряджені і буде не раніше, ніж за два тижні. Одне слово, він неодмінно передасть Олександру про мій візит, і далі зачитав ним же записане з аркушика, що заходив такий-то такий, працює там-то й там-то, навчається на сусідній вулиці – на кафедрі журналістики КДУ. «Все вірно записано?» - уточнив Гладун Пухтійович. Я підтвердив, і щиро йому подякував. А ось для чого це все було занотовано, щоб тут же постукатись з цієї інформацією до КДБ.

-Ну, що, був у журналі «Тваринництво України», - буквально закричав від безсилля мій кат. Хтось, здається, із переляку, либонь, почувши цей оскаженілий репет, зацікавлено відкрив двері, побачивши, напевне, що тут ще ніхто нікого не повалив на землю, швиденько прочинив двері. Я тим часом зібрався з духом і висмикнув з кігтів кадебіста руку.

-Ну й що, що був у редакції журналу? Я завжди знав Гетьмана, як порядну людину, і в мене окрім його не було нікого знайомого в столиці…

Далі діалог не вартий уваги. Мій візаві намагався взяти з мене розписку про те, що я більше не буду ніколи спілкуватися з Олександром Гетьманом, Михайлом Каменюком, Василем Шевченком – останні двоє працювали в вінницьких газетах. Називалися імена якихось інших людей, котрих я й справді ніколи не знав, навіть не чув про таких. Я відмовився. Були погрози вивезти мене до Могилева-Подільського, де розташувалося регіональне відділення Вінницького КГБ, «попрацювати зі мною». Але я зрозумів, що то було тільки залякування, і тому почав глузувати з придуркуватого кадебешника.

Готуючи нову книгу про зовсім ще не вивчений, як мені видається, період фальшивої комуністичної начебто українцізації нашого краю державними радянськими органами в пору 1923-1927 років, залученням до цього процесу тодішніх письменників, я наштовхнувся на цікаву історію поїздки Павла Тичини, Валер’яна Поліщука і Олеся Дністрового в Подєбради (ЧСР), казати б, у саме що не було, кубло української еміграції, де мешкали, з доброї волі чешського президента Томаша Масарика колишні міністри і чиновники УНР, тисячі вояків, які відступили за кордон під натиском сил Червоної армії. За завданням українського ЦК ВКП (б) ці троє постпредів радянської інтелІгенції з Харкова, мали загітувати професорів, науковців, які працювали там у кількох українських вузах, котрі існували на кошти чеського уряду, тисячі студентів, колишніх вояків УНР, УГА, УСС, повертатися назад в Україну. Їх, мовляв, чекає Батьківщина. Вони потрібні своєму народу.

Я гортав фотокопії зжовклих сторінок україномовної газети «Свобода», що видавалася у Нью-Йорку, і котра розповіла про цей факт непублічної діяльності комуністів та їх прислужників. Відкривши номер №35 за вівторок, 12 лютого 1924 року, мимоволі відчув начебто йокнуло моє серце. Поглянув на нижній підвал останньої сторінки, і відчув, що начебто вже колись бачив це все: насамперед, у фігурній полігрфічній рамочці заголовок… Під ним передмова до публікації, а далі підвалом крупна стаття, зі словами в кінці - «Далі буде»…

Ну, як же ж, як не згадати, хоч поминуло без малого пів століття! Це і є перша сторінка підбірки вирізок з тієї емігрантської газети, старанно переплетених, і які мені дав почитати восени 1969-го Сашко Гетьман у редакції вінницької обласної молодіжки. То був оригінал «Спогадів…» Євгена Чикаленка. Хтось же ж так старанно й майстерно повирізав публікації, котрі були подеколи розміщені на сторінках видання блоками підвалів, іноді припасовані «дахами» сторінок, вряди-годи заверстані на сторінках видання «чобітками» і вертикальними колонками. Я, пригадується, довго не міг зрозуміти того, де, власне, було опубліковано рукопис книги давнього українського поміщика, аж поки на якомусь звороті вирізки не прочитав згадку про газету «Свобода», котру українці щоденно випускали у США беззмінно з 1893 року. Тоді й утвердився в думці, що редакційний побратим обдарував мене закордонним добром…

Звичайно, що читати все те було оригінально й захоплююче, після виснажливих і бридких щоденних прославлянь комуністичної партії й радянського уряду. Одначе, чесно треба зізнатися, що для людини з всього-лише шкільною підготовкою, яким, власне, я був тоді, багато було не зрозумілого у тих непростих текстах. Це вже нині, коли мені добре відома позиція в подіях громадянської, радянсько-української воєн кінця другої декади двадцятого століття згадуваних у текстах Михайла Грушевського, Володимира Винниченка, хто такий насправді був Симон Петлюра – тоді відповідальний секретар україномовної газети «Рада», фінансованої полтавсько-херсонським феодалом Євгеном Харламовичем Чикаленком, аін же ж з часом - Головний отаман військ Української Народної Республіки, Голова Директорії УНР; яка роль у тих подіях оточення письменника Є. Чикаленка – Бориса Грінченка, Сергія Єфремова, Леоніда Жебуньова, Володимира Науменка, багатолітнього редактора «Киевской старины», котру також фінансував досліджуваний нами меценат і філантроп.

Я хотів би запропонувати тим, хто схоче глибоко зрозуміти суть і значення діянь шановного Євгена Чикаленка на теренах України, перед тим, як узятися за прочитання його «Спогадів, щоденника та листуваннє», обов’язково ознайомитися з замітками великого історика, майстра різноманітних літературних текстів Дмитра Івановича Дорошенка (1882-1951) про одну визначну подію для української історії тієї пори – відкриття пам’ятника автору «Енеїди», «Наталки Полтавки» та «Москаля-чарівника» Івану Петровичу Котляревському (1769 – 1838) у Полтаві, яке відбулося 30 серпня (12 вересня) 1903 року. Мені пощастило, що котроїсь з минулих зим в одному з київських архівів я розшукав і почитав записки про це торжество Д. Дорошенка в оригіналі – себто, в рукописному тексті. А сталася у Полтаві тоді надзвичайно хвилююча подія для всього українства. На межі тогочасного літа й осені відбулося справжнє перше стрітення українських письменників двох різних літературних шкіл – центрально-східної і західної, галицької. Позаяк у Полтаві, біля постаменту справдішньому батьку сучасного українського слова східняки й наддніпрянці - Леся Українка, Олена Пчілка, Михайло Коцюбинський, Панас Мирний, Борис Грінченко, Михайло Старицький, Володимир Самійленко, композитор Микола Лисенко, поет Олександр Олесь та багато інших обнялися з представниками Галичини та Буковини – Василем Стефаником, Філаретом Колессою, Василем Сімовичем, Кирилом Студинським, Євгеном Левицьким, Мироном Кордубою, Левом Кульчицьким та ще цілим рядом письменників, митців з західноукраїнських земель.

Це можна сказати була перша справжня національна акція єднання українців, які опинилися під жорстоким гнітом завойовників, до того ж розділені територіально. Адже тодішній царсько-московітський режим забороняв нашим людям навіть розмовляти рідною мовою, не кажучи вже про вживання писемного варіанту спілкування. Влада категорично відмовила в спробі української інтелігенції зробити на пам’ятнику, який був відкритий на кошти, зібрані громадянами (11 тисяч 768 карбованців і 67 копійок, їх пожертвували сім тисяч громадян Полтавщини, серед яких основна частина – селяни!), напис українською мовою: сповна діяли відомі собачі закони – Валуєвський та Емський циркуляри. Організаторів акції рішуче попередили (про це повідомив офіційний публічний орган - газета «Полтавские губернские ведомости»), що ніхто не може, не має права будь-що вигукувати українською мовою, не кажучи вже про публічні виступи («недопустимо зачитывание приветствий на малорусском языке»), оскільки поліція в такому разі силою розсіє натовп українців, заарештує непокірних.

Не зважаючи на ці перестороги, виступаючи 31 серпня 1903 року в міському театрі, після торжеств біля пам’ятника, письменниця Олена Пчілка, мати присутньої тут-таки Лесі Українки, свою полум’яну промову почала саме українською. Їй не дав до кінця рідномовно висловитись тупоголовий московіт міський голова Полтави. Він же зухвало поламав промову українською Михайла Коцюбинського, літераторки Ольги Андрієвської.

Аби до кінця уяснити драматизм усієї ситуації в тодішньому царському суспільстві, в якому основна частина люду спілкувалася українською, а використовувати у вжитку «наречие» суворо заборонялося. Як було жити, і що з того виходило, почитайте записки студента петербурзького університету, молодого ще Дмитра Дорошенка з тих урочистостей. Він, до речі, розповідав, як люди від пам’ятника батьку української мови Івану Котляревському йшли потайки до ближнього лісу, щоб погомоніти рідномовно. Збиралися групками, радісно бесідували.

Так ось, саме у такій шовіністичній атмосфері московського радикалізму здійснював свою громадсько-політичну, мовно-культурологічну місію Євген Харламович Чикаленко. Він під фініш 19-го століття п’ять літ пробивав дорогу в світ своїй україномовній сільськогосподарській енциклопедії, коли взагалі ніщо українське на з’являлося з друкарень. І таки добився свого: його п’ятитомник потрапив в руки півмільйона хазяїв селянських господарств і обійсть! Запускав і видавав за власний кошт україномовні газети, журнали, стимулював фінансово наукові дослідження з історії України. Саме на прибуток заради цього працювали на повну потужність його фільварки, ферми, млини, колосилися врожаї...

У передмові до початку публікації своїх «Спогадів…» у газеті «Свобода» Є. Чикаленко писав (стилістика, пунктуація в тексті - автора):

«З 1907 року почав я провадити щоденник. Записував переважно те, що торкалося газети «Рада», яку видав протягом десяти років. І писав обережно, щоб не підвести людей і себе, бо «время було люте». А тому про головне, про діяльність нелегальної організацій «Товариства українських поступівців» (ТОП), я писав езопівською мовою. Напр., коли розповідав про з`їзди, то говорив наче про обрання членів видавництва «Рада», або співробітників її. Часом, коли я прочитував приятелям своїм дещо з записаного, то вони радили висловлюватись ясніше, відвертіше, конкретніше, і занотоване тут же відсилати на зберігання до Наукового товариства імені Т. Шевченка у Львові, але я боявся рискувати і продовжував вживати езопівську мову.

Коли ж 1914 року російське військо зайняло Львів, то порадники мої раділи, що я не послухався їхніх повчань, кажучи, що на основі того матеріалу новий уряд міг би витворити грандіозний процес «мазепінців» про державну зраду, або хоч би адміністративно позасилали багатьох, як учинили з М. Грушевським.
Коли з початком війни було закрито «Раду» і мені стало відомо, що київська поліція все допитувалася, куди я виїхав, то я перестав писати щоденник, бо мусів переїздити з місця на місце, не засиджуючись в одній стороні. Літував я вдома, на Херсонщині, де місцева поліція попереджала мене, коли приходив з Києва запит про те, чи не приїхав я в село? В Києві, під час війни, я бував тільки переїздом, не ночуючи дома, а три зими прожив у Фінляндії, тільки на короткий час наїжджаючи до Петрограду і Москви. А коли настала революція 1917 року і я, як буржуй, чи навіть феодал, не мав змоги брати участь в будуванні української держави, то виїхав на село, де щоденники не провадив. Вже аж весною 1918 року, після приходу німців, я, живучи в Києві, записав пережите мною за роки 1914-1918-ті, і знову став заповнювати щоденник, і проводжую його тут, на еміграції, але за браком матеріалу, перемішую його з листуванням з українськими емігрантами і зрідка з тими, хто залишився на Україні.

Колись може пощастить мені зредагувати і видати той щоденник, розпочатий, як я казав ще 1907 року, а тепер випускаю в світ, як вступ до мого твору, конспективні спогади за 45 років свого життя (1861 – 1907).
Євген Чикаленко. Рабенштайн. N. О., 192З року.»

kjhy

Будинок на десять кімнат, яким володів у Кононівці Євген Чикаленко, де гостинно приймав іменитих колег і друзів. (Фото віднайдено в Інтернеті. Дякую автору)
Бог з малолітства нагородив Чикаленка вдачею на добро. За що б не брався, чим би не займався цей добрий чоловік, усе виходило в нього так, як у нікого. Просто таки блискуче.
Ніхто не умів так, як він вправно давати лад на землі, набивати грішми калитку. Тільки одні перепускають те все багатство через шлунок свій та рідні, або ж банально промотують прибутки в кабаках і з бабами, розтрачують їх по закордонах, а пан Євген з молодих часів шукав притулку серед розумних людей, які опікувалися долею свого рідного краю, українців. Як науковець-«хлопоман» Володимир Антонович, котрий вважав, що український народ має право на своє відродження, як Михайло Коцюбинський, як дослідник творчості Т. Шевченка Володимир Науменко, багатолітній редактор «Киевской старины», згодом керівник Української Центральної ради, як вождь Товариства українських поступівців, знаменитий історик і державний діяч Михайло Грушевський, як один з творців української журналістики Сергій Єфремов, публіцисти Леонід Жебуньов, Федір Матушевський, відомий адвокат Ілля Шраг. А окрім того, він був побратимом незрівнянного мецената Василя Симиренка, ще одного відомого жертовника і дарувальника коштів на культуру – Володимира Леонтовича.

Це оточення і сформувало передові та вельми прогресивні погляди на світ, на життя, на державний устрій, на права й свободи українців Євгена Чикаленка. Він завжди готовий був платити гроші за просування ідей козацької волі, видання творів Тараса Шевченка, Пантелеймона Куліша, Марко Вовчок, Михайла Коцюбинського. А ще більше його приваблювало україномовне газетярство, яке несло в люди живе слово правди про життя й ідеї рідномовного братства.

Так Євген Харламович стає своєю людиною в першій україномовній громадсько-політичній газеті «Громадська думка» (ГД). А з 173 номера її єдиним видавцем, оскільки, як напише у своїх «Спогадах…», попередній власник і редактор Володимир Леонтович заявить, що під впливом нових працівників редакції, насамперед, Бориса Грінченка, його дружини Марії, яка відповідала у виданні за наповнення рубрики «Останні новини», газета стала "непомірно агресивною щодо влади, основ суспільства". Відак він начебто не міг підписувати, випускати у світ такий бойовий листок, у якому щономера спеціально добиралися повідомлення про підпали і грабежі панських маєтків, розбої щодо місцевої знаті і містечкових багатіїв.

-Хто вас буде передплачувати, злиденна босота, яку хвалите за злодійські пожежі? - якось кричав, вийшовши із себе. - Ви ж рубаєте сук, на якому сидите..
.
Відтак, фінансування газети на себе перебрав Є. Чикаленко, рятуючи економічну ситуацію: партіями збував своє зерно, живність, аби виручити кошти для оплати поліграфічного видання, оренди приміщень. Просив Василя Федоровича Симиренка не піддаватися на малодушність мецената, хутірського багатія з-під Лубен В. Леонтовича, до кінця виконувати свою обіцянку з фінансуванням єдиного україномовного видання, яке так потрібне людям.

Той, хто ознайомиться зі «Спогадами…» Є. Чикаленка відкриє для себе цілий історичний пласт з поетапного формування української еліти, яка вже зовсім незабаром, вирісте з авторів «Громадської думки», а після її закриття царським урядом, зі складу редакції нової україномовної газети «Рада», в життєздатності якої головна роль належала саме Євгену Харламовичу, підкреслю цей висновок особливо.

Стануть побратими Євгена Харламовича державотворцями першої величини, які в горнилі жовтневого перевороту 1917-го року, громадянської, російсько-української воєн побудують Українську Народну Республіку, рівню прав, свобод громадян котрої ми заздримо й по нині.

Роль і значення Чикаленка в цій унікальній будівничій справі була настільки значима, зрима, що після падіння влади Павла Скоропадського (1918 рік) на роль нового українського гетьмана найбільш активно люди пропонували кандидатуру саме панича-мецената Євгена Чикаленка. Бо він, до слова сказати, в усіх редакціях був не просто апатичним касиром, байдужим філантропом. І в «Громадській думці», і в «Раді» Євген Харламович вів розділ белетристики та фейлетонів. Усе українське село зачитувалося його журналом «Селянин», буквально штудіювало п’ятитомну селянську академію, яка навчала, як потрібно господарювати на землі. Але Євген Харламович рішуче всі пропозиції про обрання на пост Гетьмана України відкидав. Він завжди був скромною, порядною людиною...

Неохочий до розповідей про себе, дід Чикаленко у «Спогадах…» нарешті відкрився сповна. Він розкаже, як формував редакції. Як добирав туди людей. Як знайшов, приміром, у Чернігові Бориса Грінченка, звабив його роботою в «Громадській думці», помешканням у Києві. Як переконував членів «Старої Громади» віддати в одні руки формування, обробку даних «Словника української мови», дані до котрого вже частково окремо, не змовляючись, зібрали і редактор «Киевской старины» Володимир Науменко, і новий член товариства Борис Грінченко. Можливо навіть, на той час Володимир Павлович сформував і дещо більшу картотеку, але Грінченко був на одинадцять літ молодшим, уже відомим у царині бібліографії, автором перших підручників з української мови, а головне не так був завантажений роботою з випуску періодичного видання, як Науменко. Нарешті Борис Дмитрович мав надійних помічників під рукою – дружину Марію – журналістку, а також працьовиту дорослу вже дочку Анастасію. Саме ці аргументи використав Є. Чикаленко, переконуючи Науменка віддати свої надбання на користь загальної справи, себто Б. Грінченку. Згодом «Стара Громада», під впливом Євгена Харламовича, прийме історичне рішення, затвердитить автором майбутнього «Словника української мови» якраз Бориса Грінченка, всебічно надаючи йому необхідну допомогу для завершення роботи над чотиритомником, як і скеровуючи під його патронат всі напрацювання з цієї тематики матеріали.

Тут можна було б розповісти багато цікавого, почерпнутого зі «Спогадів….» Є. Чикаленка, про амбітного і вряди-годи дошкульного Бориса Дмитровича. Як переконує наш герой, пан Грінченко на вигляд і дух, скажімо, не терпів Михайла Грушевського, навіть було публічно виступав проти його переїзду зі Львова до Києва. Уявляєте рівень відрази!?

Формуючи редакцію газети «Рада» замість закритої владою «Громадської думки», Чикаленко схилявся до тієї ідеї, що, можливо, її редактором варто було б зробити Михайла Грушевського, який вже оголосив про свій переїзд зі Львова до Києва. А далі з цього прикладу розмірковує так:

«… Грушевський та Грінченко ніколи не вжилися б в одній редакції та й ні в якій справі, як товариші. Обидва вони такої вдачі, що на другорядній ролі не помиряться, (кожний з них схоче бути першим і один одному старшинства, булави не попустить. Але Грушевський незрівнянно талановитіший, освідченіший та вченіший за Грінченка. Перед його авторитетом схилилися всі Українці, крім тих, що претендували на гетьманство (як напр. В. Науменко та Б. Грінченко).' Останній ясно бачив, що з переходом сюди «Літературно-наукового Вістника», переїде до Києва і Грушевський, до якого само собою перейде й булава, перейде перша роля серед Українців, от через що він рішуче стояв проти перенесення ЛНВ до Київа ще в кінці І9О5 року і тепер, але Грушевський рішучо заявив, що вже з Нового Року Вістник буде виходити в Київі». (Стилістика і пунктуація тут атвора "Спогадів,,,")

Це Борис Грінченко своєю різкою критикою практично «відшив» від редагування, а головне – від фінансування ліберально-демократичних україномовних видань мецената Володимира Леонтовича. Подібне вельми болісно сприйняв якраз саме Чикаленко. Насамперед через те, що саме на одного його відтак перекладалося відтепер «зашивати» фінансові дірки, які покривав до цього тямущий господарник і громадський діяч, письменник-полтавчанин В. Леонтович, котрий, можна сказати, став не до шмиги саме пану Грінченку.

Розповідаючи якось про ставлення В. Леонтовича до «Громадської думки», яка начебто підпала під вплив сім’ї Бориса Грінченка, Чикаленко наводить пряму мову Володимира Миколайовича з цього приводу. Ось вона:

«— Помилуйте, - каже Леонтович, — та ця ґазета сіє ворожнечу до заможніх кляс, вона підбурює, щоб одібрали землю від поміщиків і т. д. Як я можу редагувати і головне фінансувати таке реакційне видання?»

Важливо, що будучи людиною надзвичайно тихомирної, супокійної вдачі, писучий поміщик з Кононівки завжди умів залагодити стосунки між усіма ворогуючими сторонами, знайти підходи буквального до кожного і всіх у редакціях. Він завжди удатне організовував колег на сумлінність заради загального добра, як кажуть, во благо та славу України! Тому не зважаючи на різношерстість характерів, іноді навіть будь-чию норовисту та брикливу вдачу, мудрий і лагідний Є. Чикаленко швидко приборкував ситуацію. Знаходив підходи, «брав під вуздечку», казати б, кожного. Це завжди рятувало систуацію...

Попри все, знаменитий меценат і фінансист зарекомендував себе людиною, яка мала особливий дар на пошук справжніх, неординарних особистостей. Я вже обмовився вище, що Євген Харламович покладав на себе обов’язки відповідати в редакціях за розділи белетристики і фейлетонів. У не міліючому за всяких часів потічку графоманського мотлоху він якось виловив оповідання такого собі Володимира Винниченка, і тут же опублікував його. Всі звернули увагу на цей невеличкий, але доволі оригінальний і свіжий літературний твір. А Чикаленко запросив молодого чоловіка написати ще і ще, виплатив йому подвійні гонорари, заохотивши тим самим до активної роботи на видання. Загалом ви, сподіваюся, знаєте, кого він насправді привабив до роботи у «Раді».

Метикуватому поміщику вдалося залучити до видання єдиної щоденної української громадсько-політичної, економічної й літературної газета ліберального напряму на Наддніпрянщині багатьох цікавих людей. Сформувати унікальний творчий колектив. Відповідальним секретарем редакції "Ради", приміром, працював Симон Петлюра. Після його цю посаду займав Василь Королів – згодом один із засновників Української Центральної Ради, посол УНР в Празі. Певними відділами опікувалися: майбутній міністр закордонних справ в уряді гетьмана Павла Скоропадського - Дмитро Дорошенко, котрий, як ніхто інший у ті буремні часи потурбувався і добився визнання УНР багатьма (близько тридцяти!) зарубіжними країнами, він же ж згодом став відомим істориком, письменником, бібліографом; Вячеслав Липинський – за певний час після роботи в "Раді" - посол України в Австрії, а загалом блискучий історик, соціолог, публіцист, чиї праці, ще й по нині не до кінця вивчені (10 тисяч документів його архіву нині опрацьовуються в Вінніпегу - Канада), а його лист до братів-хліборобів є неперевершеним творчим гребенем епістолярного й публічного мистецтва (шкода прожив цей дуже мудрий чоловік усього 49 літ!); Михайло Лозинський – згодом відомий дипломат, політичний діяч, журналіст; Григорій Шерстюк – через роки - автор толкових підручників з української мови; Богдан-Валеріан Рошевський – з часом відомий громадський діяч, письменник; Спиридон Черкасенко – перегодом знаменитий культурний і громадський діяч, письменник, драматург; Максим Синицький – у буремні часи український громадський і культурно-освітній діяч, член Української Центральної Ради; Леонід Пахаревський – через роки – прославлений письменник, режисер, актор, перекладач; Людмила Старицька – Черняхівська (дочка Михайла Старицького, племінниця Миколи Лисенка!) – в майбутньому відомий драматург, письменник, поетка, перекладач.

Виділю, підкреслю цю тезу: практично усіх цих, та й багатьох інших шановних добродіїв добирав для роботи в редакції, виводив у люди Євген Чикаленко. Як, до речі, і Павлушу Тичину на посаду коректора газети "Рада" благословляв…

У редакції окрім вже відомого Бориса Грінченка часто бували зі своїми статтями й творами Іван Франко, Михайло Грушевський, Олександр Олесь, Микола Вороний, Василь Доманицький, змужнілий Володимир Винниченко. Можна сказати, що під надійним крилом письменника і мецената, великого українського патріота Євгена Чикаленка формувалася еліта майбутньої Української Народної Республіки. Про багатьох із цих, вище названих людей Євген Харламович відгукнувя у своїх «Спогадах…» Там, аби ви знали, друзі, згадується стільки цікавих епізодів, деталей, розповідей про найрізноманітніші події... Всього й не перекажеш. Треба читати, і як кажуть, мотати на вуса…

Чому ж тоді, запитується, нинішня, котра уже ось 26 літ незалежна, соборна Україна в свої масі практично нічого не знає про великого поборника українського духу, української думки, української мови Євгена Чикаленка? Про його унікальний внесок у побудову УНР, за справу якої, до речі, і по нині ще гинуть наші герої?

А тому, що українці іще й досі не навчилися шанувати своє минуле: глибоко вивчати спадщину, досліджувати її без поділу на "білих" і "чорних" героїв, шанувати пам`ять тих, хто не шкодуючи свого здоров’я і життя боровся за честь нашої нації, народу. Ледве-ледве почали впорядковувати цвинтарі, де упкоєні близькі й рідні, а ось до належного пошанівку загальнонаціональних героїв ставимося по-старинці – на радянський манер - згадаємо про них до якогось там свята. І то, можливо... Якщо, звичайно ж, не забудемо...

Тепер звернімо увагу на таке. Як відомо, Євген Чикаленко другу половину свого життя окрім Києва проводив у селі Кононівка теперішнього Драбівського району Черкаської області. Я забиваю до пошукової системи інтернет-енциклопедії Вікіпедії назву цього населеного пункту, як би це зробив кожен, хто хотів би, приміром, щось дізнатися саме про цей період життя відомого мецената, письменника, публіциста. Давайте вияснимо, що то за маєток він там мав, куди до Чикаленка навідувалися десятки видатних осіб того часу. І отримуємо…

Даруйте на слові, - фігу з маком. Позаяк у статті про Кононівку, ані слова не обмовлено про цю знамениту індивідуальність, якою без сумніву був Євген Чикаленко. Наче й не було його ніколи в тих краях. Зате, от дивина, погляньте, будь ласка, що написано в Вікіпедії про Кононівку:
«…У 1908 році тут проживав Михайло Коцюбинський. Потім написав новелу «Intermezzo», присвятивши її кононівським полям» .

Як це ж трапляється таке унікальне диво, друзі? Жив відомий український письменник Коцюбинський аж у Чернігові, підкреслю, далеко по той бік Києва від Драбівщини, Черкащини, і, як бачимо, чомусь зненацька приїхав у Кононівку, пішов у тутешні поля, між високі хліба, щоб описати їхню неповторну красу. Звідки він тут узявся, до кого приїхав, де мешкав? - про це, даруйте, ні слова не сказано. Наче з аероплана, якщо був вже такий тоді, випав наш дорогий письменник, чи чорти його сюди на рогах занесли. І запитати б того, хто сотворив цю географічну причуду, як він, пан Коцюбинський, міг визначити, що лани тут, ліси, яри та крутосхили, довкруги Кононівки, найкращі в Україні? Звідки він про це здогадався, і чому не майнув дорогий та милий наш Михайло Михайлович десь, до прикладу, на славне Поділля, яке, звісно ж, значно краще знав, бо там у юності на Вінниччині, у моїй рідній Шаргородщині, до речі, у селі Лопатинці, вчителював? Чого приїхав саме аж у не близьку Кононівку, де і до районного центру від цього села всі 27 км? Це ж не по асфальтовій трасі їхати сучасним авто...

Спробую пояснити логічно цю придибенцію. Просто, думаю, статтю про Кононівку для інтернет-енциклопедії готувала якась ворожа всім нам комуністична особа. Бо як же ж могла вона написати, що в Кононівці на початку минулого століття, на пору візиту Коцюбинського в село, мешкав удатний і всім відомий поміщик Євген Чикаленко, котрий насправді мав найкращі поля і луки, і не лише в ближній та дальній окрузі, що отримував він найвищі в Україні врожаї зернових і технічних культур, що був справжнім центром всього демократичного україномовного світу в Києві. Вийшло начебто так по життю, що саме кононівський сільський буржуй, з яким водив тісну дружбу і Михайло Коцюбинський, фактично готував до наступних драматичних подій золоту українську еліту, котра невдовзі стала на чолі Української Народної Республіки. І це, хоч як не скривай, все одно вилізло шилом із мішка… Ну, хоч би з цієї моєї скромної, про не коронованого Гетьмана України, статті...

Більше того. Той, хто прочитає багато разів згадувані тут мною «Спогади…» Євгена Харламовича, на їхніх зворушливих сторінках зустріне розповіді про те, що до пана Чикаленка в ту ж таки Кононівку неодноразово приїздили: Борис Грінченко і його дружина Марія, (їхня дочка Анастасія якось там провела всеньке літо!). Що з Петербурга до нашого героя навідувався відомий громадський діяч того часу Олександр Русов, знаменитий столичний лікар Яркевич. Бували тут редактор «Киевской старины» Володимир Науменко, «Громадської думки» і «Ради» - Ф. Матушевський. Приїздив у справах славетний історик Дмитро Дорошенко, незхрівнянний поет Олександр Олесь і ще багато-багато відомих людей того часу. Хіба це не факти для Вікіпедії, які потрібно занести до розряду слави степового села Черкащини? Нехай про це знають нинішні нечисленні жителі Кононівки. Гордяться цим.

Тепер скажіть, будь ласка, добрі люди, чи ж може знати український народ будь-що реальне про особу Євгена Чикаленка, якщо фактично скриваються від нього (свідомо чи через байдужість - одразу й не скажу) навіть такі елементарні речі, деталі з його життя, діяльності? І хто буде розповідати цю правду, доносити її до людей, якщо цих фактів про знаменитого мецената, думаю, не знають нинішні чиновники ні в Міністерстві культури, ні в службі прем’єр-міністра України, котрий опікується проблемами культури, преси, освіти, тим паче, в адміністрації глави держави? Ось якби претендуючи на свої пости ці люди складали іспити на глибоке знання історії України, наших героїв. Хоча, напевне, за своїми функціональними обовязками вони мали б цікавитися подібними речами. Впливати на те, щоб фігури рівня Є. Чикаленка не замовчувалися, не затінялися, займали своє достойне місце в ряду слави тих, хто найбільше зробив для незалежності України, утвердження і поширення української мови в наших краях.

Тому активісти з групи ентузіастів під проводом Юрія Гнаткевича, які боряться за присвоєння вулиці і станції метро у Києві імені Євгена Чикаленка, повинні, як мені думається, віднаходити такі ляпи й проколи влади, на котрі я щойно вказав,сміливо підіймати їх на щит гласності, а ще засукавши рукава готувати нові й нові розповіді у ЗМІ і в різних довідкових проспектах, брошурах про людину, яка, напевне ж, повинна обов’язково стати кумиром усіх толкових українців. А статтю про село Кононівку, і те, чого й до кого все-таки туди приїздив М. Коцюбинський, до Вікіпедії напишу я. Ось зараз буквально починаю її готувати…

Олександр Горобець

17.07.2017 р.

 Звертань: 757
Фото дня
Вінниччина
"Чечельницька весна"
Вінничани у Києві
Відродження музею М. Леонтовича, Галина Тарасюк на районній художній виставці разом з працівниками культури Теплицького району
Згадай батьківщину
Віртуальний проект Товариства «Вінничани у Києві» створений для інтеграції київських вінничан, полегшення спілкування між ними, встановлення контакту та нових корисних знайомств. Своїм завданням ми також вважаємо і збереження історії Вінниччини, популяризацію її культурних та духовних надбань, вшанування історичних місць та важливих подій, всісвітньо відомих постатей - вихідців з Вінниччини. Пропонуємо Вам ознайомитись з цікавими матеріалами та історіями, які розміщені за посиланням нижче.
Інтерв’ю
Опитування
Який сувенір ви привозите з Вінничини?
Вінницькі цукерки
Горілку ~Nemiroff~
Вінницькій хрін
~Мед Поділля~
Продукти ~АВІС~
Підписка
Я хочу отримувати останнi новини та цiкаву iнформацiю за цiєю адресою:
Погода
Яндекс.Погода
Яндекс.Погода
»   Новини     »   Персоналiї     »   Контакти     »   Наші фото     »   Запрошення до товариства