Про нас

Наші проекти


Фотогалерея

Ми у соцмережах

wikipedia    facebook

Moy mir    Vkontakte


Земляцтва


Партнери

Новини
14.02.2018 : Киев
"Українська Галицька армія на вінницькій землі"
Коли б не прозвучало це оповіщення у динаміку приміської електрички: пораненьку, в полуденок, у повечірню сутінь – «Наступний - «Сорочий брід!», я мимовільно липну до вікна. Все мене пориває вийти з вагону тут же і пройтися за кілька старезних приміщень приколійного ґаздівства, за кущі та дерева зупиночного пункту, котрі затуляють виднокіл, аби розкумекати для себе: хто й чому так поетично і загадково назвав цю чудернацьку місцину. Тут, здавалося б, на під’їзді до Фастова, мали б бути і ставки-озера, і пташині гнізда-кубла по деревах. І порхання стрекотливих, довгохвостих птахів, які ходять у брід через заплави. Одначе все це просто мої фантазії на пояснення романтичної назви зупинки при чугунці. А розгадку знайшов у творі українського письменника Бориса Антоненка-Давидовича «2х2=4?». Без малого дев’яносто років тому він написав: «я люблю українські залізниці з кумедними назвами станцій… Де ще ви знайдете отакий «Сорочий брід», що на ньому ні сороки, ні броду…»

Я теж боготворю шукати розгадки життєвих історій з допомогою літературних творів. Ось минулими вихідними взяв до рук і не міг відірватися дві доби від записок зі щоденника майже столітньої давнини (стосуються подій 1919-1920 років) хорунжого Української галицької армії (УГА) Володимира Левицького. Молодшого офіцера, якому на час створення записів тільки виповнилось двадцять літ: народився 1 січня 1899 року. Книжка, думаю, мало кому відома, а тим паче читана ким. Для мене ці спогади були цікавими насамперед тим, що вони повідували, як Галицька армія опинилася на Поділлі, як воювала начебто з Денікіним, а потім стала союзником білогвардійського генерала, годувалася з його рук, а особливо ж це – що змусило гордих галичан піти на співпрацю з більшовиками, нашивати під тризуби червоні ганчірки, запроваджувати в своїх військових частинах посади комуністичних комісарів, на якийсь час взяти поганську назву ЧУГА – Червона Українська Галицька Армія? Повірте, усе надзвичайно цікаво.

З перших сторінок твору, попри все, у мені проснувся просто таки юнацький запал – звірити маршрути просування долі хорунжого Левицького по стежках-доріжках моєї рідної Вінниччини, котру свого часу, працюючи в тамтешній обласній газеті, геть я сходив-з’їздив. Уявно пройти услід за автором спогадів, майже через шістдесят літ (!) після уважного, як письменника, галичанина. Коли він описував окремі населені пункти, хто і з якого боку наступав, де була організована оборона, звідкіля вівся наступ, то мені все це легко було уявити, бо в багатьох тих місцях я бував. Подекуди й не один раз.

Молодий галичанин (родом з-під Коломиї) у деталях відтворив страшенну біду тієї пори - як їхнє добровольче військо безпощадно косив смертельний тиф. І сам хорунжий, до речі, був уражений цією, тоді майже не виліковуваною болячкою, але на щастя залишився живим. Видряпався від смерті у Вінницькому шпиталі, з тифозного бараку. Прочитавши ці спогади учасника бурхливих подій, я ще раз прийшов до того висновку, що, як мені видається, та вразлива епідемія виникла була не сама по собі. Боюсь, що боєздатна, високо організована, українська патріотична армія галичан стала об’єктом біологічної атаки більшовиків. Бо, напевне, ніде в світі так жорстоко одна хвороба не винищила здорових і обережних вояків, як на початку минулого століття учинив це висипний тиф щодо жертовної УГА. Ось коли вперше, як мені видається, поганська московія почала гібридну війну проти українців. Біологічним модусом. Уявіть собі: тільки в Українській Галицькій армії від висипного тифу вимерло у муках понад десять тисяч осіб! Але, на жаль, і через сто літ ніхто не хоче дослідити цю проблему.

Як описував Володимир Левицький шпитальну дійсність, за добу у їхній семимістній палаті в середньому мінялося п’ятеро пацієнтів. Такою жахливою була «працездатність» «молотарки епідемної смерті» на межі 1919-1920 років. Буквально одиницям вдавалося вистояти проти гарячки, яка буквально знищувала міцних і кріпких як дубів вояків.

У записках хорунжого читаємо: «Сотник Мелько, що так дуже боявся тифу і зі страху перед зараженням утік з хірургічного відділу до міста на приватну кватиру, вже небіжчик. Вчора його принесли сюди, а на рано тільки труп, і то зовсім голий — все обчистив якийсь „лапайдух", не здаючи собі справи з того, що й завтра така ж його доля жде. Тиф не пощадив і команданта лічниці (керівника шпиталю – О.Г.), полковника Ямполєра, котрий, не зважаючи на старанні заходи дезінфекції та санітарії з боку nopучника Нагляка, не витримав критичного моменту і помер. Поручник Нагляк – цей добрий дух, правдивий опікун, невтомно день і ніч несе свою вахту у шпиталі, надає геройську поміч конаючим Героям Галицької Землі…»

Висипний тиф валив і молодих, і старших віком, не вибираючи ні статусу, ні рангу людей. Одного дня автор занотував свою бурхливу емоцію з приводу смерті в сусідній палаті, буквально за стінкою від нього, тридцятилітнього поручника Миколи Євшана-Федюшка (1889-1919 рр). Галичанина, родом із селища Войнилів Калуського району Станіславщини (нині – Івано-Франківщина). Була це вельми оригінальна, унікальна особистість. На нього, його виняткову працездатність, уміння творчого аналізу, свого часу ще у Львові звернув увагу Михайло Грушевський. Тоді він особисто прилаштував цього бідового хлопчину одночасно з навчання у Львівському університеті на роботу до наукової бібліотеки Наукового товариства імені Т. Шевченка (НТШ). Через деякий час Микола Федюшко, котрий доволі часто свої публікації підписував прізвищем-псевдонімом Євшан, став секретарем НТШ, а згодом і особистим секретарем М. Грушевського. За якийсь час відомий історик, голова Центральної Ради Української Народної Ради став чи не повністю організаційно, документально залежний від молодого, так би сказати, джури-науковця. До того ж, у своїх тридцять літ він в українській літературі того часу виплекав собі ім’я одного з наймудріших літературних критиків. Його творчі аналізи завжди відзначалися оригінальністю викладу, формою і змістом подачі матеріалу, а наймудріше – об’єктивні та винятково доскональні.

Євшан блискуче перекладав твори з німецької, італійської, польської, чеської літератур і через кращі з них прокладав шлях України в Європу. Не зважаючи на свою молодість, завдяки блискучим літературно-критичним працям був добре знайомий з Михайлом Коцюбинським, Лесею Українкою, Ганною Барвінок, Ольгою Кобилянською, Василем Стефаником, Осипом Маковеєм та іншими знаменитостями того часу. За політичним ухилом - був переконаним прихильником Західно-Української Народної республіки (ЗУНР). Неодноразово відзначався особистою мужністю. Якось, до прикладу, в Журавиці (біля польського Перемишля), де служив у війську, організував арешт усього офіцерського складу поляків. Полк під орудою поручника М. Федюшка тут же склав присягу на вірність ЗУНР. Хто б ще подібне міг дозволити собі?

Навіть уже погано почуваючись перед тим, як потрапити до шпиталю, Микола Євшан взяв участь у величезному мітингу в Вінниці, на який зібралися і вояки УГА, і місцеві жителі. Відзначалися чергові роковин ЗУНР. Сталося це 31 жовтня 1919 року, що, зверніть увагу, менше ніж за місяць до смерті поручника. Федюшко виголосив знамениту свою промову «Великі роковини України», яка й по нині вельми актуальною.

Уже в шпиталі, борючись з приступами задухи і високої температури, Володимир Левицький прочитав знамениту книгу М. Євшана «Під прапором мистецтва». Чим міг допомагав побратиму у тифозному бараці. З твором у руках він прощався у коридорі над тілом згорілого у гарячці старшого побратима… Було це 23 листопада 1919 року.

Нинішні вінничани навряд чи знають, що у кінці листопада 1919-го у їхній землі, (на горі за колишніми казармами), як стверджує хорунжий Левицький, поховані тілесні останки талановитого аналітика з української історії та літератури, незрівнянного критика того часу, перекладача Миколи Йосиповича Євшана, з родини Федюшків. Поручника УГА. Особистого секретаря Михайла Грушевського.

Переборовши тиф, Володимир Левицький повернувся до служби у рідній Галицькій армії – другий курінь, восьма бригада, третій корпус. Галичани на Поділлі і далі воювали з денікінцями і більшовиками. В своїх щоденниках, озаглавлених «Останній акт трагедії Галицької армії», він описує шлях підрозділів по нинішній Вінниччині. Вступ і перебування в селищі Погребище, селах Андрушівка, Оратів, базування в селах Кожанка, Кошлани. Там вояків УГА очікували не просторі, комфортабельні військові казарми, а влаштування на постій до бідових хат українських селян. Галичанин хорунжий описує добре загалом, привітне, іноді навіть вельми щире ставлення місцевих мешканців до західняків. Подоляни загалом гостинно вітали українських вояків у своїх домівках, сердечно ділилися власними набутками з прибульцями. Можливо, вони бачили в УГА своїх захисників. Перед цим на Погребище, приміром, налетіла орава отамана Зеленого, яка влаштувала тут справжній єврейський погром, «пощипала» набутки окремих заможніших селян. Під шумок банда остаточно почистила пречудові палати фільварку графа Адама Адамовича Ржевуського – рідного брата Евеліни Ганської, яка свого часу вийшла заміж за Оноре де Бальзака.

Тут же, 2 листопада 1919 року, хорунжий Левицький записує: «Село Погребище причепилося, як це звичайно на Україні буває, до містечка; однак само село дуже бідне й опущене. Причиною цього є виріб селянами самогонки зі збіжжя й картоплі, котра розпивається до нестями. Це має у собі подеколи жахливі наслідки і часті бійки до ќрови (вчора порізали одного), аморальне життя та крайня матеріяльна нужда. Це останнє видно особливо по внутрішнім уладженні хат, що крайньо занедбані та брудні…»

3 листопада пополудні покидаємо містечко Погребище і попри села Василівку і Плисків, в якому над рікою в узбіччю є велика цукрівня, приходимо до села Андрушівка. І курінь нашої бригади зробив тут побір 60 місцевих хлопців.»

Автор зауважує: «Це велике село. Усе в густих овочевих садах. Має воно гарний вигляд серед густих фруктових дерев, овочевих городів. Буйно родючі сливові сади дають населенню значний дохід… Симпатично до нас настроєні селяни, пригощають чим можуть…»

«4 листопада їдемо через село Кожанку, в якому обідаємо, прямуємо до села Медівка Липовецького повіту, де затримуємось на декілька днів… Ми натрапили на гарячу пору сільських весіль, які почалися в Медівці. Весільні торжества тут традиційно відбуваються упродовж п’яти діб. Хто бідніший – вдовольняється трьома днями. Але всім хочеться гуляти майже тиждень. Цікаво, що під час весільних свят тут водять хороводи. А загалом я зібрав цілий опис усіх подій на цій подільській оказії. Колись опишу…»

«У церкві завжди, - зауважує автор, - повно людей… Війна, але народ співає. Вийдеш ввечері на вулицю, а з одного кінця, то з іншого чути гарну українську пісню… Наші вояки весело почуваються серед місцевої молоді».

«8 листопада вирушаємо далі… Минаємо села Малу Растівку і Мервин. В останньому є розбитий старий фільварок. На двірськім полі за селом знаходиться старий стовп з польським написом, датований 1733-ім роком. Біля нього великий дуб, тепер великий, посаджений колись дідичем цього села. Минаємо станцію Оратів, на якій стоять поїзди нашого галицького етапу, будь-якої миті готові у дорогу… Після короткого перепочинку поблизу станції Оратів, проходимо мимо села Кошланів і наближаємося до села Кантелина, де маємо заночувати (нині це Іллінецький район Вінниччини- О.Г.)…»

І ось вельми цікавий запис від 9 жовтня 1919 року. Володимир Левицький зауважує, що Кантелина, це багате і велике село. Одначе дуже швидко стає зрозуміло, що його населення доволі вороже налаштоване проти республіканської і загалом української влади. Йому зовсім не до шмиги вояки УГА, котрих з великою неохотою приймають під дахи. Фактично з принуки. Читаю: «Це тип людей багатіїв, що хочуть повороту царського режиму. З неутаєною радістю надіються на швидкий прихід денікінської влади. Відверто радіють з того, що все активніше чути громи фронту, який насувається на ці краї, а ми рухаємось на південь, відступаємо…»

Хорунжий УГА підкреслює: «Це перше село, яке виразно заявилося на нашому похідному шляху за різкий поворот до старого режиму. Причина цього – заможність селян та страх щодо нової української влади, при якій, напевне ж, можна втратити свою кревну землю. Годі переконати хазяїна, в якого квартирую, що українська влада не відбирає землю в селян. Він не вірить моїм словам, постійно покликується на політику центральної влади в Києві, яка за головування Винниченка внесла проект повної соціалізації України … Це його зовсім не влаштовує…»

Автор пише, що мешканці цього села здебільшого високі, статні чоловіки. Більшість - просто красені, як з картинки. І всі – один в один. Звідсіля завжди молодих і дужих чоловіків брали служити в царську гвардію. На набір приїздили безпосередньо з Петербурга. І вони, ці парубки, напевне б, гарно виглядали в українському війську. Але майже всі як один, за винятком сільської голоти, котра об’єдналася в комітет бідноти, швидше б сказати – босоти, котра чекає того, аби порівно поділити всі довколишні ґрунти, настроєні агресивно проти революції, наступних змін в суспільстві, за які воює, життя кладе на плаху часу УГА. І як виправити ситуацію, зрозуміло ж, юний хорунжий не знає. Так і зізнається в своїх записках.

Але в кінці розповіді про цей населений пункт приводить такий промовистий аргумент. На ранок стало відомо, що тієї ночі, з 9 на 10 жовтня 1919 року, з села Кантелина, обминувши дозорні пости УГА, в бік наступаючих військ генерала Денікіна втекло восьмеро молодих людей. Вони не бажали служити в українській армії, хотіли стати білогвардійцями…

Такі яскраві і правдиві картинки стану подій, настрої людей довкруги походу Галицької армії Поділлям пан Левицький демонструє зі сторінки у сторінку. Ось уже оповідь торкається і тих сіл, котрі я колись сходив своїми ногами.

«15 листопада виїжджаю підводою з Гнівані до села Потоків (15 верств), де квартирує наш курінь. Дорогою минаємо село Ворошилівку, знаменитий тут населений пункт. Його дядьки якось стріляли по українських військових. Таке у них ставлення до всіх військових, які відступали і були ослаблені, залишилися без помочі регулярних частин. Щоб поживитися. Ворошилівка – це велике село, замешкане неспокійним елементом; після упадку царизму та демобілізації вже революційних російських військ, проголосила себе самостійною так званою «Ворошилівською республікою». Так на їхній печатці написано було, мені показували. Ця «республіка» довго не признавала нікого, до тих пір, зрозуміло, поки в їхніх краях не було надійної військової сили. Населення за цей час озброїлося. Ще й по сьогодні дядьки гордо згадують, як втікали від них «германці й угорці», покидавши зброю та свій багатий реманент, награбоване…

Минаю с. Рижавку, союзницю Ворошилівки, люди якої також вороже виступають проти всіх відступаючих військ. В селі місцевий фільварок розібраний зовсім місцевими дядьками. Перед тим кілька днів приїхали було підводи наших частин, щоб забрати рештки деревини з розгромленого фільварку для кухні, однак озброєні місцеві чоловіки не дали уламків лісоматеріалу: «це наше іменіє…»

Тут маю зробити уточнення і, так би сказати, осучаснений коментар.

Зауважу, що Ворошилівка, ніяк не, приведи Боже, похідна назва від ленінця Ворошилова. Історія значно глибша, стосується вона часів давньої козаччини. Начебто, жили тут, службу несли з охорони людей і їхньої маєтності від набігів татар давні козаки Вороша і Шило. Дуже вправні були молодці. Татарва боялася їх і обходила ці місця стороною. Ось імена цих лицарів і уплелися в назву поселення…

Мені в цьому селі довелося побувати 1994 року. Тоді мої односельчани в сусідньому районі висунули мене кандидатом у народні депутати України по Шаргородському виборчому округу. До його складу входило два сусідні райони, вище поіменований і – Тиврівський, до складу якого і входить село Ворошилів. Коли збирався навідатись в цей населений пункт, знаючі люди казали: «Туди можна й не їхати. Там проголосують, як влада скаже. Нікого не послухають. Народ дуже капризний…»

Приїхав вранці на тракторну бригаду колгоспу. Бригадир зібрати людей для зустрічі з кандидатом у народні депутати відмовився на відріз. «Ми уже зустрічалися з одним… нам досить одного…» Дядьки почули його думку – усі у розсипну… Точно таке ж сталося і на тваринницькій фермі. Голова сільської ради, забачивши мене з довіреними особами, сів в авто і буквально втік. А один місцевий сільський чоловічок, оглядаючись, щоб хто не побачив нашого спілкування не почув розмови, повідав:

-Що ви дивуєтесь… Та вони вже всі хабарі взяли від чоловіка, за котрого будуть голосувати, бо так районне і сільське начальство сказало…

-Не може бути…

-Єйбо-сєйбо, - піддакувала йому худенька, зморщена від часу прожитих років жіночка, що теж була присутня.

-І який же хабар вручили? – запитую.

-А жінкам видали по гарній терновій хустинці. Чоловікам - по кашкету…

Чоловік для переконливості зняв з голомозої голови новенького картуза. Покрутив ним перед мною. Мовляв, полюбуйся… Справді, це було щось загалом жахливе і мало пристойне. Але в селі якраз таке носять.

-А-а, нехай буде, - видавив на виправдання із себе мій візаві. - Буду голосувати чи не буду за нього, але все ж не купляти…

Як ви гадаєте, хто переміг на тих виборах? Та, звичайно ж, той, хто уповив голови виборців у своє вбрання. Бо ж усі на вибори йшли у тернових хустинках та у нових кашкетах. Повне безголов’я, але всі тоді були задовлені…

Тільки ж чи побагатшав від того мій рідний край? Думаю, що ні. Бо невдовзі той депутат виявився у числі тих, хто складав основу злодійської бригади Януковича. Йому потрібні були нові гроші на капелюхи для виборців, а їх чесно не заробиш…

Рухаючись моїми рідними краями услід за пером хорунжого Володимира Левицького, я з трепетом у душі прочитав, що їхній курінь завітав до села Горишківці. Подумалося: «Знову ця моя Горишківка…»

Це невеличке село загубилося між подільськими лісами і садами, розмістилося за кілометрів 16-17 від мого рідного Джурина. Від наших хат воно розташувалося у бік станції Вапнярка. Десь у класі сьомому, а, можливо, і восьмому я з запоєм прочитав повість Михайла Коцюбинського «На віру». Чудовий і вельми виразний твір. В ній мене подивувала і вразила одна місцина, один особливий абзац. Ось він:

«Явдоха, - написав Михайло Коцюбинський, - почала оповідати, яке чудо недавно сталося в Горишківці. У тому селі жив один чоловік та мав четверо дітей; діти єсть, а годувати Їх нічим, бо звичайно у переднівок рідко хто має свій хліб, а у того чоловіка й скибочки не було. Ото як докучило йому, що діти пищать їсти, він ухопив ніж та хотів їх порізати з тої розпуки… А діти й просяться: «Не ріжте нас, тату, ми будемо спати до нового хліба…» Полягали покотом на печі та й поснули. Сплять день, ба сплять другий. Вже тому чоловікові й моторошно, вже й будить їх, а вони сплять, як мертві… Вже й острах узяв того чоловіка, почав він богу молитись, а діти сплять. Пішов до попа, найняв молебень, нічого не помагає… Пораяв хтось тому чоловікові піти у Київ, До святих печер; от він і пішов, а діти сплять і досі… Ох, боже наш, боже милосердний! Тяжкі гріхи наші перед тобою!»

Я настільки був вражений прочитаним, тим, що подібне відбувалося, як повідомлено письменником, у Горишківці, що одразу почав штурмувати своїх домашніх, чи не чули вони бува що про цей випадок. Мати відповіла, що це, мабуть, якась казка, тітка Сандра, мамина сестра, котра любила оповідати мені подібні історії, теж заперечно хитала головою. До вчителів я не міг звертатися, тому, що вони у нас були такі, що, здається, книжок взагалі не читали. Ще піднімуть на кпини перед класом. А там нікого література взагалі не цікавила. І це, повірте, не вигадка, а суща правда.

Тієї осені мені нарешті купили велосипед. Батько з матір’ю рано викопали картоплю на городі, найняли машину і весь урожай завезли на продаж до Кишинеу. Молдовани дуже любили нашу вінницьку бульбу. Реалізовували її батьки на тамтешніх ринках цілий тиждень. А звідтіля привезли справжнє чудо – велосипед. Ні-ні, не традиційного виробництва харківського заводу «Україна», який мали вже чи не всі наші хлопці, а щось особливе. Мав він світло-брунатий з кремовим відтінком колір, на такий іще кажуть – бежевий. І були в нього особливі ручки на кермі – рожеві. Чимсь схожі на щойно очищені морквини, але тільки значно яскравіші Це було щось неймовірне – розмальоване чудо! Ні я, ніхто інший з моїх знайомих хлоп'яків нічого подібного не бачили, і це був просто шик. Кожен пацан, навіть окремі дорослі, просили покататися…

Я давно вже розвідав у сільських водіїв, як від нас добиратися в Горишківку, котра згубилася у крутосхилах Поділля, в стороні від трас і битих трактів. Потрібно було від моєї хати Голинчинським яром промчати кілометрів п’ять до лісу. За віковічними деревами з’явиться село Голинченці, де я вже колись бував: ми там грали у футбол на першість району. Від них податися на хутір Петровського. Звідти знову через ліс… А за ним уже розпочнеться роздолля горишківських полів і лук, що належать до сусіднього району.

Що мав я там виясняти? Звичайно ж, дізнатися чи справді був у селі такий випадок, який описав його Михайло Михайлович Коцюбинський? Мали ж би люди про це щось знати, говорити поміж собою… Якщо нічого не довідаюся, то хоч би побуваю у селі про котре писав такий славетний письменник…

Якогось недільного дня, згодивши такого ж як і я пастушка Васю Гавазюка, аби він приглянув за моєю коровою і пригнав її на обід, напоївши в річці, я фактично викрав із дому велосипеда і щодуху дременув у бік Голинчинець. Спершу все йшло чудово. Як не лячно було самому, промчав по-під дубами прастарого лісу, в сусідньому селі розпитав дорогу у якоїсь привітної жіночки на Горишківку. А на виїзді із їхнього села моє заднє колесо враз затарабанило…

Одне слово, шина вхопила іржавого вухналя. Він безсоромно, зробивши свою чорну справу, випав тут же з неї на дорогу, а я гірко розплакався. Йти назад через ліс мені було страшно… через примітний бежевий колір велосипеду, через рожеві принадні ручки на кермі, які зривали очі всім, особливо старшим хлопцям. Я за порадою одного доброго голинчинського дядька, котрому щиро під його тином розповів про свою біду, свого спішеного коня з ушкодженим колесом повів через поля до сусіднього з Голинчинцями села Вербівки, котра впритул з іншого боку межувала з моїм Джурином, і куди ми іноді влітку бігали купатися на став з великим млином.

А історія ця завершилася так. 1986 року я почав працювати власним кореспондентом обласної газети «Вінницька правда» по південній групі районів, у тому числі і по Томашпільському. Якось у справах перебував у колгоспі села Колоденка, що поруч із Вапняркою. Головою правління колгоспу тоді трудився молодий, симпатичний чоловік - Микола Яровий. У тамтешній місцевій бібліотеці взяв я повість Михайла Коцюбинського і зацитував йому абзац, з яким ви, друзі мої читачі, ознайомилися вище, розповів, як хлопчаком з іншого краю Горишківки добирався до того заповітного для мене села. Він ураз пройнявся моєю щирістю, цікавістю до абзацу Коцюбинського, ухопив мене за руку Микола Васильович, і зовсім по-хлопчачому, з веселими іскорками в очах, каже:

-Ну, поїхали в Горишківку. Це ж зовсім недалеко, через поля Поговоримо з людьми. Може й справді хто і щось пам’ятає. Я теж хочу бути при цьому…

І ось ми уже їдемо тихенько по геть древньому, якомусь вельми архаїчному селу. Всі тини з лісового матеріалу, на них повилазили молоді гарбузи і огірки. Та й хати, здається, теж були здебільшого дерев’яні. Буйно цвіли на городах соняхи і маки. Всі межі густо позаростали коноплею. Обійшли ми з книжкою всю сільську владу, учителів. Я вже, здається, не читав текст, а на пам’ять його цитував. Усі, хто послухає, дивуються:

-Що невже так і написано – «що це сталося в Горишківці»? А ну, покажіть…

-Можливо, це не в Коцюбинського написано, бо ми ж би почули про таке?

Поїхали до найстарших діда і бабці у селі.

-Дід у солом’яному брилі, геть пропахлий медом, бо знаменитий пасічник, послухав мій черговий виступ і каже:

-Ви машинкою своєю катніть у село Жолоби, вони тут недалечко, там живе мій друг Василь, також пасічник, він штири місяці старший від мене. Може він що пригадає, а я про таке ніколи не чув…

А бабця, було їй уже за дев’яносто літ, усе життя вчителювала та й сказала:

-Думаю, що Коцюбинському просто сподобалася назва нашого села. Він тут недалеко, у Лопатинцях Шаргородського району вчителював. Бо вся повість його – творча вигадка. Так що хлопці не паліть колгоспного бензину задарма…

Цю історію я запам’ятав на все життя.

Олександр Горобець
На знімках: Хорунжий УГА, сотник УНР, доктор філософії і доктор богослов’я, піонер запровадження української мови в богослужіння, священник, соратник Митрополита Василя Липківського, автор спогадів про похід Української Галицької армії по Поділлю – Володимир Левицький

 Звертань: 196
Фото дня
Вінниччина
"Чечельницька весна"
Вінничани у Києві
Відродження музею М. Леонтовича, Галина Тарасюк на районній художній виставці разом з працівниками культури Теплицького району
Згадай батьківщину
Віртуальний проект Товариства «Вінничани у Києві» створений для інтеграції київських вінничан, полегшення спілкування між ними, встановлення контакту та нових корисних знайомств. Своїм завданням ми також вважаємо і збереження історії Вінниччини, популяризацію її культурних та духовних надбань, вшанування історичних місць та важливих подій, всісвітньо відомих постатей - вихідців з Вінниччини. Пропонуємо Вам ознайомитись з цікавими матеріалами та історіями, які розміщені за посиланням нижче.
Інтерв’ю
Опитування
Який сувенір ви привозите з Вінничини?
Вінницькі цукерки
Горілку ~Nemiroff~
Вінницькій хрін
~Мед Поділля~
Продукти ~АВІС~
Підписка
Я хочу отримувати останнi новини та цiкаву iнформацiю за цiєю адресою:
Погода
Яндекс.Погода
Яндекс.Погода
»   Новини     »   Персоналiї     »   Контакти     »   Наші фото     »   Запрошення до товариства